На меморіальній дошці великими літерами викарбувано дату – 25 лютого 2022 року, день, коли міст був підірваний. Поруч гуркоче нова дорога до Києва, відокремлена від зруйнованого мосту лише шумозахисним екраном. Романівський міст можна відвідати лише по запиту.
У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії зруйнований міст став символом життя для жителів Ірпеня, Бучі та навколишніх міст. Українські військові підірвали його, щоб зупинити просування російських колон до Києва, столиці, яка знаходиться менш ніж за годину їзди.
Водночас міст став також воротами до порятунку. Люди залишали свої автомобілі, переходили річку під обстрілами і виносили поранених.
Сьогодні він збережений як меморіал. У дні річниць тут проводяться урочисті заходи. Сюди приїжджають іноземні делегації та дослідники війни.
Перед прірвою зруйнованого мосту встановили металеву конструкцію з QR-кодом. Він веде на сайт про місця пам’яті початку російського вторгнення на Київщині.
Ірпінь, місто-новатор з меморіалізації
Ірпінь частково був в окупації з кінця лютого по 28 березня 2022 року. У цей період місто зазнало масштабних руйнувань, а багато мешканців опинилися в зоні бойових дій. За різними підрахунками, у місті загинуло кілька сотень людей, в тому числі цивільні, захисники Ірпеня та мешканці навколишніх сіл.
Сьогодні місто не лише відбудовується, а й осмислює пережите через створення просторів пам’яті. Цим напрямом опікується відділ меморіалізації Ірпінської міської ради – перший в Україні підрозділ такого профілю.
Художниця Софія Мартинюк очолює цей проєкт. Уродженка Ірпеня, вона повернулася додому після деокупації й долучилася до волонтерських та мистецьких ініціатив, а згодом – до формування міської політики пам’яті.
У нашій розмові з нею ми досліджуємо підходи Ірпеня до меморіалізації.
Софія Мартинюк розповідає, що нинішній вигляд локації створила Київська обласна адміністрація. Та в міста ширше бачення. Ірпінь планує перетворити цей простір на повноцінний меморіальний комплекс. До нього увійдуть міст, прилеглий парк, пішохідні доріжки та Романівський будинок культури, який стане культурно-туристичним центром.
«Ми хочемо працювати з усім простором одночасно. Це має бути не просто точка пам’яті, а живий квартал – місце, де пам’ять зберігається, але життя триває», – каже Софія Мартинюк.
Вона планує оголосити відкритий архітектурний конкурс. До нього залучать архітекторів, екологів й інженерів. Їхнім завданням буде знайти баланс між збереженням автентики, безпекою конструкцій й екосистемою річки. Та найголовніше – передати правильний наратив цього місця.
За словами Мартинюк, у технічному завданні конкурсу мають бути закладені кілька ключових смислів. Передусім – людський вимір порятунку. Люди, які переходили річку, долали межу між небезпекою і відносною безпекою. Хтось ішов пішки з окупованих сіл, хтось вибирався під обстрілами. І коли люди сідали в евакуаційні автобуси, наставав момент «видиху» – коротке відчуття, що вдалося врятуватися.
Ще один важливий аспект – взаємодія. Тут сходилися військові, добровольці й волонтери. Тут координували оборону, передавали гуманітарну допомогу та тримали зв’язок із Києвом.
«Це місце зберігає непідробну атмосферу того часу і дає змогу перенестись у той період і відчути, що переживали люди», – додає Софія Мартинюк.
Наприклад, учасники евакуації згадують, що тоді вода в річці була крижаною. Щоб передати ці відчуття, є ідея створити інтерактивний елемент – ділянку з водою, яка залишатиметься холодною навіть у спеку.
У цього місця є й свої історії. Одна з них – про автомобіль, що досі стоїть під мостом. «Розповідають, що на другий день після підриву якийсь водій їхав на швидкості й звалився в річку. Чоловік вижив, а машина залишилася внизу, – пригадує Софія Мартинюк. – Після деокупації він хотів її повернути. Але автомобіль викупили, щоб залишити все, як було. Це нагадування про хаос евакуації.»
«Автомобільне кладовище» – свідчення дороги життя?
Після звільнення Ірпеня, під час розчищення під’їзних доріг до мосту, комунальні служби вивозили спалені автомобілі в місце, розташоване поблизу Романівського мосту. Більшість з них були знищені обстрілами під час евакуації. Так з’явилося місце, яке місцеві жителі називають «автомобільним кладовищем». Це одна з найпотужніших візуальних метафор війни: купа спалених, пошкоджених вибухами автомобільних каркасів стала свідченням дороги життя.
Що робити з цим місцем – питання відкрите. Команда відділу меморіалізації розглядає різні варіанти: музеєфікацію або мистецьку інсталяцію. Головне, каже Софія Мартинюк, – зберегти автентичність, бо разом із нею зберігається правда: «Прибрати це місце можна за один день. Але потім, відтворюючи, воно стане певною мірою штучним».
Майбутній простір, додає вона, не має бути частиною повсякденності міста. Це має бути місце, куди приходять свідомо. У концепції передбачене фізичне відмежування «кладовища автомобілів», щоб уникнути постійного нагадування і не ретравматизувати мешканців.
Іноземні митці та травма
Окрема історія – про наплив художників після відомого візиту Бенксі на Київщину. Митці з різних країн прагнули залишити слід на місцях, які потрапили у світові новини. Тоді група іноземних художників розмалювала кузови спалених автівок соняхами й абстрактними візерунками. Формально дозвіл дала міська рада. Але нині визнають: тоді бракувало фахової дискусії, щоб оцінити етичні ризики. Адже для багатьох родин ці машини – особисті втрати.
«Це напівконфліктна історія, – каже Мартинюк. – Іноді митці намагаються здобути репутаційні бали на травмі. Але буває й навпаки: сильні художні жести, як у випадку з Бенксі, допомагають світові побачити важливе».
Щоб подібні ініціативи не були випадковими, в Ірпені створили мистецьку комісію. До неї увійшли незалежні експерти – архітектори, галеристи, арт-критики, які надаватимуть рекомендації щодо публічних проєктів у сфері культури та меморіалізації. Це допоможе місту уникати етичних помилок і вибудовувати зрілий підхід до роботи з пам’яттю.
Будинок культури й нашарування малюнків
Як і «кладовище автомобілів», зруйнований ракетним ударом Будинок культури в Ірпені після деокупації став полотном для спонтанних мистецьких експериментів. На його фасадах один за одним з’являлися нові шари малюнків.
Художники, які приїхали на Київщину після Бенксі, спершу намалювали великі тризуби, потім – соняхи. Згодом з’явилися чорно-білі абстракції з фігурами, у яких можна розгледіти кокошник, ракету чи ведмедя.
«Багато що робилося поспіхом і без пояснень для громади, – каже Софія Мартинюк. – Але чи доречно це в місті, яке пережило окупацію? Чи більше сенсу митцям розповідати про Ірпінь, про Україну у себе вдома? Ми й так живемо в контексті війни щодня».
Будинок культури вирішили не просто відбудувати, а зберегти як свідка війни. Частину зруйнованої будівлі зі слідами обстрілів планують «законсервувати» під скляним куполом. Під час реконструкції хочуть максимально зберегти автентичні цегляні стіни, виготовлені на місцевому цегельному заводі.
Поруч із руїнами з’явився тимчасовий мистецький акцент – скульптура японського митця Йошіо Яґі «Простір медитації для монаха». Її надала українська артспільнота «Червоно-чорне», яка щороку проводить міжнародні скульптурні симпозіуми.
У 2023 році, коли музеї через війну закривали експозиції, куратор спільноти започаткував проєкт, щоб повернути мистецтво людям. Скульптури виставили просто неба у львівському Стрийському парку. Тоді Софія Мартинюк попросила передати одну з робіт для Ірпеня.
Робота Йошіо Яґі уособлює шлях до внутрішнього спокою – сходи, якими монах піднімається до місця роздумів. В Ірпені вона набула нового сенсу: символізує шлях відновлення. Скульптуру розмістили просто у вирві від вибуху.
«Ми залишили вирву свідомо, – пояснює Мартинюк. – Це теж символізм: культурним актом ми нагадуємо про знищену, понівечену культуру».
Гімнастка Бенксі все одно танцює
Серед нових меморіальних просторів Ірпеня робота Бенксі – дівчинка-гімнастка, яка балансує на уламках зруйнованої війною будівлі, – займає особливе місце.
Будинок, на якому у 2022 році з’явився малюнок, не підлягав відновленню. Його розібрали, а частину зі стіною перенесли на іншу ділянку. Фрагмент стіни зі слідами від снаряда зберегли як інсталяцію. Тепер він стоїть під захисним склом. Конструкцію спроєктували так, щоб зберегти контекст – дірку в стіні, яка стала «м’ячем» під ногами гімнастки.
Навколо планують облаштувати сквер із простором для відпочинку. За словами Софії Мартинюк, головна ідея – зробити місце символом стійкості та життя: «Ця травмована гімнастка все одно танцює. Ми хочемо, щоб і цей простір продовжував жити».
Ідея в тому, щоб підсилити авторську концепцію Бенксі, якому присвоїли звання почесного громадянина Ірпеня.
Вшанування місць спротиву
Один з напрямів роботи команди Софії Мартинюк – меморіалізація місць спротиву в Ірпені. Її команда зараз зустрічається із захисниками кожного блокпосту, щоб зібрати свідчення, зіставити різні погляди й «сформувати міський наратив».
«Ми записуємо інтерв’ю з командирами, – пояснює Мартинюк. – Дуже багато людей було задіяно, у кожного – своя історія. Є ті, хто був на блокпості п’ять днів, але свідчить гучно. А є командири, які бачили загальну картину. Після цих розмов я зрозуміла, що оборона не була хаотичною, як часто вважають. Вони діяли злагоджено, мали зв’язок із розвідкою».
Одним з таких важливих місць є блокпост «Жираф» на межі Ірпеня і Бучі. Назву він отримав від сусіднього супермаркету. Під час окупації це була важлива точка оборони.
«Це стратегічна височина, фактично край Ірпеня, – каже Софія Мартинюк. – За світлофором уже починається Буча. А ця вулиця переходить у Вокзальну, де згоріла колона російської техніки. Вона перетинається з Яблунською, де були катування і розстріли».
Кожен об’єкт матиме QR-код із посиланням на історію оборони конкретного місця.
Сектор почесних поховань, символ «світлої пам’яті»
Поряд із меморіалізацією цивільних втрат в Ірпені створюють сектор почесних поховань військових. Проєкт розпочався з тривалих зустрічей із родинами загиблих. Їх збирали кілька разів – у форматі громадських слухань і відкритих обговорень.
«Це були складні розмови. Важко було пояснити, чому всі могили мають бути уніфіковані, – згадує Софія Мартинюк. – Також ми наполягали, щоб у концепції переважав світлий колір. Він символізує світлу пам’ять. Це має бути місце роздумів і вдячності, а не гнітючий простір, із якого хочеться втекти. Люди сприйняли цю ідею».
Проєкт узгоджували за принципом «одна родина – один голос». Усі надгробки матимуть єдину форму – козацькі хрести з білого іспанського граніту. Портрети виконуватимуть на склі у відтінку сепії.
На табличках розмістять QR-коди, що вестимуть до цифрового архіву про полеглих. Там можна буде переглянути біографії, фото та відзнаки. У межах сектора облаштують церемоніальну площу й флагштоки з прапорами різних родів військ.
Мистецтво, архітектура, історія та діалог
В Україні пам’ять про загиблих військових зазвичай увічнюють меморіальними табличками на фасадах шкіл чи будинків, де вони жили. Після початку повномасштабного вторгнення почали з’являтися й таблички на місцях загибелі. Щоб надати цим ініціативам єдину форму, в Ірпені розробили оновлену візуальну концепцію.
Одна з перших нових дошок присвячена білоруському добровольцю, який загинув під час оборони міста. Вона з нержавіючого металу, з портретом, ім’ям, позивним, QR-кодом, який веде до історії бійця, і червоно-білим національним прапором Білорусі.
Ірпінь впроваджує нові підходи до збереження пам’яті. Пережите намагаються осмислити через мистецтво, архітектуру, історію та діалог. Проєкти показують, що пам’ять може бути живою, співчутливою й сучасною.
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайтах «Gre4ka».
