Квітучі фруктові дерева духмяніють на лузі, на якому лежить Мевлуд Харазішвілі в цьому садівничому регіоні Грузії, що межує з окупованою Росією Південною Осетією. 23 квітня 2023 року 53-річний грузин доглядав за двадцятьма шістьма коровами ізольованого, спорожнілого хутору, що налічує близько тридцяти душ. Чврінісі немає на картах, але тут, як і в більшості сіл уздовж хиткої лінії розмежування, успадкованої від російсько-грузинської війни 2008 року, тримається жменька родин. За свій шматок землі, за свій будинок з каменю та бляхи. За те, що можуть.
Мевлуд поруч з Ельзою Гагаладзе, його дружиною-осетинкою. З ними також Боббі, їхній білий безрідний пес. Коли двоє російських солдатів раптово наближаються і спускають на подружжя свою німецьку вівчарку, Боббі не вагається. Він впивається іклами в спину собаки, не відпускаючи її, і тягне назад до Осетії. Його заряд дав коротку психологічну перевагу грузину, який згадує цю сцену майже рік потому, а тіло досі в забоях від бійки. «Що ви тут робите, я на правильній стороні!» – кричить Мевлуд. «Нам плювати, ви вбиваєте наших людей в Україні», – гарчить росіянин з-під маски, і, схоже, керує нападом, взявши собі за мету цього весняного дня захопити громадянина по той бік перекрученого кордону, що розділив змішане, переплетене осетинсько-грузинське населення. У кожного є родичі по обидва боки. Кілька місяців тому чи не мати Ельзи, 83-річна Оля Царазішвілі, пішла в село навпроти, де її всі знають, шукати теля, що втекло, і осетинська поліція, посміхаючись, привела її назад?
Один із солдатів стріляє грузину під ноги, потім намагається оглушити прикладом автомата, лупцює його черевиками і душить повідцем німецької вівчарки. Мевлуд захищається голими руками. Його широкі плечі дисонують з маленьким зростом. Вони допомагають йому триматися. Він чіпляється за кущ, поки один із солдатів намагається відтягнути його на свій бік кордону: мова йде про звичайну канаву на краю пасовища. Інший займається Ельзою. Але вона теж бореться, як дияволиця, кусаючи солдата до крові і жбурляючи в чагарник клейку стрічку, якою він намагався заклеїти їй рота. За словами Мевлуда, нерівна боротьба тривала двадцять п'ять хвилин, коли нарешті примчали позашляховики сповіщеної сусідами грузинської поліції з виттям сирен і курявою з капотів, оскільки вони гнали на шаленій швидкості.
Нікому не хочеться збройної сутички. Росіяни тікають назад на свою базу, дахи котрої Мевлуд показує нам з балкона свого будинку.
Колючий дріт, зелений вказівник, клаптик річки
Але росіяни не припиняють нагнітати обстановку. У 2023 році, за даними Моніторингової місії Європейського Союзу (ММЄС), у Цхінвалі, столиці Південної Осетії, було затримано 35 громадян Грузії, в тому числі 2 жінки, 4 з яких станом на 11 березня 2024 року залишаються під вартою. Це в середньому по три людини на місяць. Згідно зі свідченнями, зібраними Justice Info у кількох прикордонних селах, перед тим, як полонені постають перед суддею в Цхінвалі, їх змушують підписати документ про те, що вони перетнули кордон нелегально. Кордон нечіткий, розмічений колючим дротом, зеленим вказівником посеред поля, насипом, клаптиком річки, відрізком дороги або канавою, як у Чврінісі. Його можна перетнути з необережності, але мешканці прикордоння знають межі і розповідають нам про «викрадення». Росіяни патрулюють територію, демонструючи свою присутність; грузинські збройні сили тримаються осторонь, вочевидь, прагнучи уникнути конфронтації.
У цхінвальському суді бранцям присуджують штрафи або ув'язнення, якщо вони «повторно порушують закон». Фізичне насильство та образи – звичайна справа під час арешту, на російських військових базах або в сирому, глухому підвалі пункту тимчасового утримання під вартою, відомого як «ізолятор». Їх звільняють через кілька днів, тижнів або місяців. Правило полягає в тому, що правил не існує, або ж вони мінливі.
Статистика коливається з року в рік: у 2015 році, найгіршому з часів війни 2008 року, було здійснено 163 «незаконних арешти», відповідно до даних Служби державної безпеки Грузії. А загалом, за інформацією тієї ж служби, майже 1 500. У 2018 році в Цхінвалі внаслідок катувань помер чоловік. 6 листопада ще один загинув від кулі. Лінію розмежування охороняють прикордонники зі Служби безпеки Росії (ФСБ) та Комітету державної безпеки Південної Осетії (КДБ), повідомляє інформаційний сайт Eurasianet. Росіяни регулярно зміщують лінію на кілька метрів. Цей процес відомий у Грузії як «повзуча окупація», і йому начебто не може протидіяти чинна влада в Тбілісі, що примножує дії, які свідчать про її спорідненість з московським режимом.
Підтримка Фонду допомоги МКС
За словами Ніно Балояні, психолога і координатора місцевого відділення Грузинського центру психосоціальної та медичної реабілітації жертв катувань (GCRT), що базується в Горі – столиці регіону Шида Картлі на півночі Грузії, який зазнав нападу російської армії та її союзників у 2008 році, – інциденти на кордоні, подібні до того, що стався з Мевлудом і Ельзою, «трапляються часто і не фіксуються, а офіційні дані вказують лише на кількість затриманих і звільнених людей». Вона каже, що ці інциденти створюють «постійний стрес» для мешканців прикордоння, який з часом призводить до «фізіологічної деградації» та «ендокринних розладів» у місцевостях, покинутих державними службами та молодим поколінням. Вона говорить про стратегію «психологічного терору» з боку росіян, спрямовану на те, щоб «витіснити людей з їхніх земель і сіл».
Саме в зв’язку з цим конфліктом Міжнародний кримінальний суд (МКС), через чотирнадцять років після бойових дій 2008 року і в той час, коли в Україні розгорялася чергова російська агресивна війна, видав у березні 2022 року ордери на арешт трьох осетинів і тицьнув пальцем на померлого російського генерала. Підозрювані, що перебувають під захистом Москви, ймовірно, ніколи не постануть перед судом. Прогнозуючи це, громадянське суспільство Грузії вже давно виступає за те, щоб Фонд допомоги МКС для потерпілих запрацював у рамках свого так званого мандату «підтримки», незалежно від рішення Суду. Фонд нарешті взяв на себе це зобов'язання в листопаді 2020 року, але програма розпочалася лише у квітні 2023 року, це той час, за словами його керівництва, що знадобився на проведення «суворого, відкритого та конкурентного тендеру пропозицій».
Ця затримка змушує зітхати Ніку Джеіранашвілі, одного з лідерів грузинського позову до міжнародного трибуналу в Гаазі. «Мандат на підтримку означає, що, теоретично, вони могли б почати допомагати людям, які помирають. Це найстарші люди, які не могли втекти у 2008 році під час війни. Вони вже помирали, коли через вісім років розпочалося розслідування. Фонду знадобилося так багато часу. Якби не бюрократія, ми б заощадили роки». Відповідальний за грузинську програму у Фонді Скотт Бартелл, що перебуває в Кампалі, Уганда, розповідає нам по телефону, що їм знадобилося два роки, щоб провести «дуже ретельний тендерний процес» для відбору двох місцевих організацій, залучених до її реалізації.
«Менше 5% від потреб»
GCRT, який працює в регіоні Шида Картлі з 2010 року, є однією з двох організацій, відібраних Фондом. І Мевлуд, чоловік з широкими плечима, є одним з перших учасників програми. «Ми опікуємося жертвами війни 2008 року, переважно внутрішньо переміщеними особами, а також новими жертвами цієї війни, такими як Мевлуд, які живуть у місцях, ізольованих від решти світу», – пояснює Балояні.
До команди входять лікарі, зокрема терапевт і два психологи, а також юрист, який допомагає з адміністративними процедурами та вирішенням земельних суперечок. За словами Балояні, з моменту запуску програми у квітні 2023 року в рамках програми було надано допомогу 78 особам у Горі, середня вартість лікування кожного з них становила 200 євро. Двадцять одна поїздка на місця минулого року і 11 з початку 2024 року дозволили команді провести консультації, групову терапію та дискусійні семінари з молоддю, які проводить партнерська неурядова організація «Індиго». «Те, чим ми займаємося в регіоні, становить менше 5% від потреб, це крапля в морі», – визнає Балояні.
У селах, які старіють і зубожіють, мешканці кажуть, що держава їх покинула. Мевлуд розповідає, як після його пригоди поліція відвезла його до лікарні в сусідньому місті Карелі. Через три дні його виписали через брак коштів, виставивши приголомшливий рахунок на 1 100 ларі (близько 380 євро). «Держава нічого не зробила для мене», – каже він. У GCRT ним опікувався Сопо, лікар терапевт. «Він провів два тижні в ліжку, а коли зміг встати, ми відвезли його в Горі на МРТ. У нього було багато травм, поранення плечей і ніг, вивихнута щелепа, струс мозку і головні болі, які досі заважають йому спати», – розповідає Сопо, обстежуючи його в Чврінісі, у головній кімнаті родинного будинку, обставленій лише найнеобхіднішими предметами побуту. Крізь тонке скло вікон проривається кукурікання півня, а потім звук бензопили, заглушаючи гудіння дров'яної печі. «Відтоді я прокидаюся щоранку таким втомленим, ніби цілий день працював, наче осел», – додає Мевлуд, який тепер займається лише своїм садом. Саме існування господарства було підірвано: корови були продані, оскільки ніхто не хоче ризикувати, виводячи їх на пасовище.
Маґулі, «зірка» Ергнеті
У селі Ергнеті, що налічує близько 200 родин і розташоване за два кроки від столиці Південної Осетії, нас вітає ще одна бенефіціарка Фонду. Злидні тут більше не в порядку речей. Маґулі Окропірідзе відома тим, що народила свою доньку 8 серпня 2008 року в Горі, в день початку війни, і вистрибнула з вікна бомбардованої лікарні з новонародженою на руках. Вона стала зіркою неурядових організацій, необхідним і незамінним гвинтиком у їхній діяльності в цьому селі, куди регулярно приїжджають сині «Тойоти» Спостережної місії Європейського Союзу і де примирливі зустрічі між сторонами конфлікту проводяться в тому ж ритмі, що і зміни пір року. Маґулі отримала від Фонду Міжнародного кримінального суду гранти, що «генерують дохід».
Перед початком нашого інтерв'ю Маґулі накриває стіл з їжею та напоями, енергійна та весела. «Село вимирає, немає ніякої торгівлі чи діяльності», – скаржиться вона, сідаючи за стіл. Постійний стрес. Вночі крізь вікно в її спальню ллється світло прожекторів з російської військової бази. Вона скаржиться на проблеми з інтернетом, телефоном і телебаченням, які «глушать росіяни». Чути звуки пострілів і вибухів, якщо вони п'яні або незадоволені, як от у грудні, коли Грузія отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. Викрадення людей тут також є поширеним явищем. «Люди налякані, вони не знають, що вибрати. Вони не хочуть Росії, але вони хочуть миру, тому вони не знають, чи хочуть вони Європи».
Маґулі встає і веде нас до своєї теплиці. Вона показує нам мотокультиватор «від МКС», який поважно красується біля входу. «Теплиця з іншої програми, – пояснює вона, – як і троянди та тюльпани». Вона розповідає, що її будинок був побудований після бомбардувань 2008 року на кошти Данської ради у справах біженців. А господарську будівлю на подвір'ї відремонтує проект «Індиго». Поки вона відповідає на наші запитання, Маґулі підписує контракт з менеджером проекту від ООН. Маґулі також проводить для нас екскурсію «музеєм війни», який створив її сусід. Ми запитуємо її, що вона думає про розслідування МКС. Вона згадує візит до Ергнеті прокурорки Фату Бенсуди, «жінки з пухкими губами, яка розмовляла з багатьма людьми і давала нам інформацію». Маґулі сміється. Вона зустрічала й інших. Ці люди приїжджають і від'їжджають.
Забутий пріоритет і діяльність, що генерує дохід
Одним із нарікань, які лунають у Грузії на адресу Фонду, є те, що він недостатньо орієнтований на «діяльність, що генерує дохід». Травми війни залишилися в минулому, і хоча багато жителів прикордонних районів травмовані нещодавніми викраденнями, переважна більшість з 30 000 переміщених осіб з Південної Осетії намагаються знайти роботу, якою вони могли б забезпечити собі життя. «Я не кажу, що психосоціальна допомога не потрібна, але коли ми разом з громадянським суспільством опублікували дослідження «10 років після серпневої війни», наша першочергова рекомендація для Фонду полягала в тому, щоб зосередитися на економічних труднощах жертв і наголосити на розширенні їхніх можливостей. Якщо МКС не тільки не здійснює правосуддя, але й не вирішує це питання, це вже проблема», – каже Тамар Оніані, директор програми з прав людини та віце-президент асоціації молодих грузинських юристів «Гіла».
У головному офісі GCRT у Тбілісі Маріка Антадзе пояснює, що одинадцять бенефіціарів, таких жінок, як Маґулі, отримали грант на розвиток мікропідприємницької діяльності у розмірі 1 000 євро. «Це майже нічого», – визнає координатор проекту. Друга неурядова організація, відібрана Фондом, Глобальна ініціатива з психіатрії - Тбілісі (GIP-T), згадує про проект з розвитку органічного сільського господарства з партнерською асоціацією «Елкана». Але GIP-T, яка працює в більш центральних районах Мцхета і Тіанеті, де оселилося багато переміщених осіб, зосередилася на медичній і соціальній допомозі, пояснює її директор Ніно Махашвілі. За її словами, з травня 2023 року по січень 2024 року її організація надала 300 медичних і психологічних консультацій безпосереднім бенефіціарам. З 600 000 євро, розрахованих на три роки і обіцяних Фондом, GCRT і GIP-T отримали по 100 000 євро кожна.
Ці суми все ще скромні і стосуються сотень, а не тисяч чи десятків тисяч бенефіціарів, які стали жертвами війни 2008 року.
