Хроніка тандемної колаборації в селі під Києвом

Колони російської техніки зайшли у смт Димер Київської області, на півночі від української столиці, 25 лютого 2022 року – на другий день повномасштабного вторгнення. 20 березня 2022 року у ЗМІ просочилася інформація, що росіяни призначили в селищі свого голову, повісили триколор і влаштували свято з феєрверками.

28 березня на каналі «RT» вийшов пропагандистський сюжет про те, як російські військовослужбовці доставили тонни гуманітарного вантажу для мешканців Димера. Відеозапис обговорювався в соцмережах і був поширений у Facebook-групі «Димерська громада – від виборів до виборів». На відео показують довгі черги людей за гуманітарною допомогою, яку їм роздають солдати з автоматами.

Через два дні рано-вранці росіяни відступили з Димера. У селище зайшли українські військові і правоохоронці. Людей стали опитувати і з’ясували імена тих, хто начебто співпрацював із окупантами.

Таких у Димері виявилось двоє: Олександр Харченко, 1983 р.н., він же Саша Рижий, за версією слідства, був головою селища, і Олександр Мельник, 1977 р.н., він же Саша Мутний, який став заступником голови. Їх затримали і судили окремо, хоча свідки, розповідаючи про обставини окупації, постійно говорили про них обох. Справу Харченка слухав Солом’янський районний суд, а Мельника – Вишгородський районний суд Київської області.

«Не виглядало, що йому було страшно»

Харченко жив у Димері давно зі своїми батьками, не одружений, займався підприємництвом – возив дрова на машині. За кілька років до цього один раз балотувався у селищну раду, але не пройшов і більше в громадській чи політичній діяльності помічений не був.  

Як розповідають місцеві, перші півтора тижні голова Димера Володимир Підкурганний під обстрілами доставляв гуманітарну допомогу. Один чоловік розповів у судовому засіданні, що розвантажував мікроавтобус із медикаментами, який приїхав від Підкурганного. Але пізніше через погрози росіян голова перестав показуватися у Димері.

Потім кабінет голови селищної ради нібито зайняв Харченко, який говорив, що потрібно навести порядок, що раніше в Димері все було погано. «Хтось зі знайомих сказав, що Саша став головою. Ми приїхали туди, там роздавали бензин. Саша сидів у кабінеті, там де голова сидить. У нас там прорив [труби] був, він записав, щоб сказати руським і вони б зробили. Він сказав, що будуть руськіє гроші, що школу відкриють», – розповіла в суді місцева жителька Світлана.  

Харченко пояснює, що люди сходилися до селищної ради, щоб дізнатися новини і плітки. Російські солдати щодня притягували туди польову кухню і роздавали місцевим обіди та паливо. Зі слів Харченка, у приміщенні селищної ради бували представник Червоного хреста, депутатка селищної ради Марина Цапок та інші небайдужі мешканці. Сходилися ті, кому було потрібно щось вирішити, – люди,  в яких забилися вигрібні ями, кому потрібно було домовитися про вивіз сміття, заявити про чиєсь зникнення.

«Кому конкретно я роздавав вказівки?! Як я міг давати якісь вказівки, якщо були робітники селищної ради, які були на звʼязку з Підкурганним? Вони розпоряджались усім майном. За те, що я роздавав гуманітарку, я став вважатися головою селищної ради?» – не погоджується Харченко. 

Саме Харченка росіяни зняли у своєму пропагандистському відео.

– Так, я прокоментував те, що відбувалося в даний момент на площі. Не більше, не менше, – пояснював він під час судового засідання.  

– А що там відбувалось? – уточнив прокурор.

– Роздавалась руська гуманітарна допомога. Підійшов із камерою товариш і каже: «Можете прокоментувати?» і я якби прокоментував.

– А вам в окупації подобалось із російськими військовими?

– Ну як може подобатися розруха?

– Не подобалося?

– Звичайно, ні. 

– А коли ви давали інтервʼю, був такий коментар: »Не бійтеся, виходьте до російських військових, питайте в них допомоги, ми будемо всім допомагати».

– Вони будуть допомагати. Ви не перекручуйте слова! Там сказано: «Не сидіть у підвалах, не голодуйте. Російські військові ведуть себе неагресивно до цивільного населення, видають гуманітарну допомогу. Приходьте, беріть і не голодуйте». 

Місцеві жителі підтверджують, що бачили Харченка під час роздач. 

– 23-24 березня я на власні очі бачив як він [Харченко] в цій місцевості роздавав газети «Комсомольська правда», – розповідав у суді один із очевидців.

– Яка роль була Харченка? – уточнив суддя.

– Його вибрали замість голови.

– Як його обрали?

– Конкретно не знаю, але гадаю це було йому запропоновано. Не виглядало, що йому було страшно. 

На російському відео дійсно є епізод, як Харченко стоїть на вулиці і тримає кипу газет. Прокурор приніс до суду в мішку 60 примірників газети «Красная звезда» і 90 «Комсомольської правди», а також російські сухпайки. Після деокупації їх знайшли у кабінеті селищного голови, але Харченко запевняє, що не він їх там поклав.

«Справжні господарі не представилися» 

Як саме Харченко зайняв керівний пост достеменно не відомо. В обвинувальному акті написано, що 16 березня 2022 року відбулося примусове зібрання мешканців для роздачі гуманітарної допомоги і Харченко представився новим головою селища від окупаційної влади. Але прямих свідків цих зборів в суді не було.

Люди розповідали, що знали про все з чуток: «Військові РФ призначили Харченка головою Димера. Про це говорили в селищі». Деякі сприймали Харченка як самопроголошеного керівника.

Андрій Сологуб – директор Литвинівського ліцею в Димері. Під час окупації був командиром Вишгородського загону швидкого реагування Національного товариства Червоного хреста України. Товариство Червоного хреста – аполітичне, допомагає усім, незалежно від національності, раси та політичних уподобань. Організація не співпрацює з військовими. Але окупанти постійно схиляли Червоний хрест до співпраці, переконували роздавати російську гуманітарну допомогу.

18 березня Сологуб дізнався, що в Димері новий голова і наступного дня на запрошення окупантів прийшов знайомитися із «новим мером». 

«19 березня в приміщенні Димерської селищної ради, коли я в кабінет зайшов, там були Харченко, Мельник і Кльон [російський військовий]. Здавалося, Харченко, наче і власник цього кабінету, але насправді господарі там були зовсім інші. Вони не представлялися, у них знаків розпізнання не було. Пізніше стало відомо, що вони представники 83 десантно-штурмової бригади, яка дислокована в місті Уссурійськ. Харченко сидів за великим столом, на місці голови територіальної громади. Перед ним – величезна карта Димера, розділена на сектори. Мельник знаходився поряд, теж сидів. У Мельника був записник і він записував, як на нарадах. Харченко казав, що це людина, яка відповідає за питання комунальні. Мельник казав, що він відповідає за електроенергію, питав, де можна знайти працівників ДТЕК чи РЕСу, щоб полагодити електромережі» – засвідчив Сологуб. 

Потім суд заслухав Наталію Ткаченко, головного бухгалтера селищної ради, яка проживала в Димері у березні 2022-го. «Спочатку я чула від односельців, що хочуть обрати нову владу в особі Харченка Олександра. Я прийшла забрати свої речі. Коли я зайшла в приміщення селищної ради, він [Харченко] був у кабінеті голови. Я спитала, чи можу я зайти в свій кабінет. Він сказав так і я просто пішла і забрала свої речі. Потім він зайшов із товаришем, Мельником Олександром… Повторював: ‘Треба працювать, треба працювать’», – розповіла вона.

«Мельник був дуже ображений на владу» 

Мельник – вихідець із Черкаської області. Раніше проживав у Димері, але на момент повномасштабного вторгнення мешкав із цивільною дружиною в орендованому будинку в селі Лютіж. За словами домовласниці, він мав магазин сухофруктів. Харченко каже, що Мельник працював на будівництві і в нього була хлопці, які займались ремонтами.

Лютіж росіянами захоплений не був, однак Мельник зі своєю жінкою свідомо поїхав на окуповану територію. Як згодом він пояснював у судовому засіданні, начебто, щоб забрати тещу із села Іванків. Але до тещі вони так і не доїхали, зупинилися в Димері та поселилися у приміщенні Димерського комбінату комунальних підприємств. Мовляв, їхати було небезпечно, а потім проїзд узагалі заборонили, тому вони зупинилися в Димері. За версією обвинувачення, Мельник став заступником голови селища Харченка і суміщав це із посадою директора комбінату комунальних підприємств. Мельник каже, що просто  з дозволу знайомого оселився у пустуючому будинку комунгоспу і почав допомагати людям.

У холодні дні березня, коли люди приходили за гуманітарною допомогою, депутатка селищної ради Марина Цапок звернула увагу на незнайомця у сірих літніх кросівках. Олександр Мельник підʼїхав на велосипеді і в охоронця в церкві спитав, де купити взуття. Наступного дня Мельник підійшов до Марини біля «Фори», де продукти роздавали окупанти, і сказав, що треба привозити харчі і допомагати людям, а потім підвів жінку до старшого із росіян, потиснув йому руку і представив Марину. 

Пізніше жінка дізналася, що Мельник раніше займався бізнесом, але прогорів і не один раз. «Він був дуже ображений на владу. Він хотів уже якось піднятися трішки», – пригадує Цапок. Частково це підтвердив і сам Мельник, кажучи, що в його магазин у Лютежі попала ракета.

Мельник і Харченко не заперечують, що знайомі давно. «З Харченком я познайомився дуже давно. Знаю його років 10, напевно. При яких обставинах, я зараз не пригадаю. Молодший був, може, в кінотеатр їздили…», – пригадував Мельник у суді.

«Ми мусили якось виживати»

Законний селищний голова Володимир Підкурганний у судових засіданнях щодо Харченка і Мельника показань не давав. Ні прокурори, ні адвокати свідком його не заявляли. 

На адвокатський запит Димерська селищна рада повідомила, що з огляду на небезпеку в період окупації працювала дистанційно. Представники місцевої влади, включаючи голову, офіційно перебували у приміщенні Вишгородської військової адміністрації.

Адвокат Харченка Віктор Кашпур неодноразово говорив у засіданнях, що Харченко по суті виконував ті обовʼязки, від виконання яких самоусунувся законний голова.

Захисник зіслався на норми Женевської конвенції про те, що окупаційна влада повинна за потреби забезпечувати мешканців захопленої території продуктами харчування і ліками. Тобто Женевська конвенція передбачає певну співпрацю місцевої влади з окупантами, що не вважається злочином.

Обвинувачені намагалися довести, що не належали до окупаційної влади, а просто домовлялися із росіянами, щоб допомагати місцевим цивільним у складі Червоного хреста, хоча і не були членами організації. Слідство не встановило, яку платню отримували Харченко і Мельник, працюючи на окупаційних посадах. У матеріалах справи немає службових документів за підписами обвинувачених.

Адвокат Павло Хайтов вважає, що Мельник, завозячи на окуповану територію харчі та ліки, займався волонтерством, а його за це нагородили обвинувальним актом і триманням під вартою. «Люди можуть і додумати, що він є заступником голови Димерської селищної ради або директором комунального комбінату. Якщо людина роздає продукти харчування і кацапи її за це не розстрілюють, то відповідь тільки одна – працює на них», – говорить Хайтов. 

Мельник стверджує, що з повʼязкою Червоного хреста вивіз на неокуповану територію більше 100 людей.  Але ні списків, ні фото на підтвердження цього немає. Зрештою, не знайшлося нікого, щоб прийти в суд і підтвердити це.

«Нам потрібно було якось виживать. Те, що з руськими військовими ми почали роздавать гуманітарну допомогу було пропозицією, від якої ми не змогли відмовитись. Сказали, якщо не будемо співпрацювати, розбомблять нам будинки і створять умови, що буде дуже тяжко вижить. Себе винним не вважаю», – пояснив Харченко перед виходом суддів у нарадчу кімнату. Мельник в останньому слові заявив, що своє перебування за ґратами вважає питанням часу і сподівається на зміну законодавства.

Аргументи обвинуваченого суд відкинув. Із показань свідків вбачається, що Харченко роздавав саме російську гуманітарну допомогу і від імені загарбників. Законний голова селища Підкурганний також на початку окупації роздавав гуманітарну допомогу, але Харченко ніколи йому в цьому не допомагав. Харченка засудили до 9 років увʼязнення з конфіскацією майна, а Мельника – до 7-ми, також із конфіскацією.

Після судового засідання адвокат сказав Мельнику, що вони побачаться на апеляції. Зі свого боку, Харченко влітку минулого року подав запит на обмін і виїзд до Росії.

Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайті новин "Sudovyi Reporter".

Pекомендована література

Український дрон, який сказав «Йди за мною»