9 травня 2025 року близько 40 країн оголосили про підтримку створення нового міжнародного суду для переслідування «злочину агресії». Суд створюється в рамках спільної угоди між Україною та Радою Європи, ключовою правозахисною організацією континенту. Оскільки проект статуту суду ще не був опублікований, багато його елементів все ще залишаються незрозумілими. Але численні брифінги надали загальну ідею: цей спеціальний трибунал розглядатиме справи проти російських високопосадовців за повномасштабне вторгнення в Україну з 2022 року та анексію української території, включно з Кримом, у 2014 році. Новий суд є результатом багатомісячних переговорів між членами «Основної групи», до якої входять переважно європейські країни. За роз'ясненням цього важливого кроку Justice Info звернулося до Маріке де Хун, доцента кафедри міжнародного кримінального права Амстердамського університету.
JUSTICE INFO: Яка Ваша першочергова реакція на оголошення про створення Трибуналу щодо злочину агресії шляхом укладення угоди між Україною та Радою Європи?
МАРІКЕ ДЕ ХУН: У дискусії завжди було важливим питання: чи це буде міжнародний суд, чи суд, який базуватиметься в українській юрисдикції? Це надзвичайно важливо з огляду на питання недоторканності. Злочин агресії є злочином командування, а це означає, що він спрямований на тих, хто перебуває при владі, як політичній, так і військовій, з метою прийняття рішень щодо планування, підготовки та виконання злочину агресії. Отже, йдеться про президента Росії Володимира Путіна, міністра закордонних справ Сергія Лаврова, міністра оборони Сергія Шойгу. Зокрема, Путін і Лавров підпадають під так званий «імунітет глави держави». Імунітет глави держави традиційно визнається в міжнародному праві, але, можливо, не в міжнародному суді. Однак у нас не так багато прецедентного права щодо того, якими насправді є критерії керівництва і що саме означають підготовка, планування, виконання і т.д. Є багато лідерів, які також брали участь у доволі детальному плануванні військових операцій, що можуть підпадати під ознаки злочину агресії. Наприклад, військова операція з території Білорусі з метою нападу на Україну звідти. Тому дуже важливим є питання, чи буде це національний український суд з можливою певною підтримкою з боку інших держав, або ж це буде міжнародний суд.
Один з українців на переговорах сказав мені: « Він не є українським. Він створений за двосторонньою угодою з Радою Європи, має міжнародну правову ідентичність і застосовує міжнародне право». Тож наскільки міжнародним стає цей суд?
Я думаю, що ідеальний шлях для тих, хто хоче, щоб його визнали міжнародним судом – зараз, коли він створюється на основі угоди між Україною та Радою Європи, – це, сподіваюсь, приєднання багатьох інших держав до цього суду, визнання його або членство в ньому. Це також те, що сталося з Нюрнберзьким трибуналом. Нюрнберзький трибунал спочатку був заснований лише чотирма державами-переможцями, але потім до нього швидко приєдналися ще 19 держав, а згодом була ухвалена резолюція Генеральної Асамблеї ООН, яка також визнала його. Тому я вважаю, що це наразі найкращий шлях, враховуючи, що він створюється за українським законодавством і вже має регіональну міжнародну ауру Ради Європи. На даний момент в Генеральній Асамблеї ООН немає необхідної більшості у дві третини голосів, тому що Росія є важливим гравцем у світі, і багато держав вважають, що це не їхня війна.
Ви сказали, що немає прецедентного права, але Україна здійснює переслідування за агресію, і ми також можемо озирнутися на Нюрнберг...
Існує прецедентне право, зокрема в Нюрнберзі та Токіо. Україна також переслідує за злочин агресії, але за іншими положеннями, ніж ті, що визнані на міжнародному рівні. Я думаю, що прецедентне право, напрацьоване Україною, може бути корисним. Але судді трибуналу будуть дуже уважно стежити за тим, щоб воно максимально відповідало міжнародно визнаному розумінню злочину агресії, зокрема, щоб створити можливість для інших держав приєднатися, і щоб цей суд мав легітимність міжнародного суду.
Ви говорили про багатьох лідерів, які потенційно можуть постати перед цим судом, і ви вже згадали Білорусь. Чи йдеться про осіб, які не належать до російського керівництва? Чи ми говоримо про керівництво Білорусі? Чи можемо ми говорити про керівництво Північної Кореї?
Дуже важливо буде побачити, які саме формулювання міститиме Статут трибуналу, і чи будуть у ньому формулювання, які зроблять його трибуналом над Росією, тобто переслідуватимуть лише російських агресорів, чи це буде трибунал над «агресією проти України», тобто переслідуватимуть тих, хто несе відповідальність за агресію проти України. До цієї останньої групи, безумовно, належать білоруси, і, можливо, також північнокорейці. Для всіх них це незмінно є злочином керівництва. Це завжди стосується тих, хто перебуває на позиції планування, підготовки, виконання і так далі. Для Білорусі дуже важливо усвідомити, що це не «співучасть», не «пособництво». Якщо ви подивитеся на положення про агресію Міжнародного кримінального суду (МКС), яке базується на резолюції Генеральної Асамблеї 1974 року, в якій Росія, до речі, була дуже важливим учасником переговорів, то дозвіл іншій державі використовувати вашу територію для вчинення агресії сам по собі є повноцінним актом агресії.
Як на мене, складається враження, що ми ходили по колу досить довго, поки вони намагалися побудувати якусь базу політичної підтримки і обговорювали багато деталей. Як ми дійшли до цього рішення?
Мені важко судити про це зі сторони. Я думаю, що життєво важливим аспектом було те, чи буде це український національний суд, чи міжнародний суд. І з самого початку існували досить суворі клани, які розглядали це питання лише як «або-або». І я думаю, що дискусія, до якої ми дійшли, дозволяє створити проміжний простір між ними. Держави вирішують, наскільки міжнародним він стане, а прокурори, виходячи з цього, намагаються довести, що недоторканність глав держав не може бути застосована у цих конкретних обставинах, зважаючи на обсяг міжнародної підтримки. І тоді вже судді вирішуватимуть, як поставитися до цього аргументу.
Я думаю, що процес був необхідний. Звичайно, шкода, що він тривав певний час, але він може бути необхідним для створення середовища, в якому всі могли б дійти до розуміння одне одного. Важливим аспектом є те, що є кілька впливових, потужних у військовому плані держав, які дуже бояться, що буде створено щось, що матиме вплив універсального наднаціонального суду або зможе ззовні кримінально судити за застосування сили. Звичайно, це Сполучені Штати, Росія, Китай, а також Велика Британія і Франція. Це держави, які були найбільш гучними в цьому питанні. Франція і Великобританія є членами Міжнародного кримінального суду (МКС). У Кампалі в 2010 році і потім у 2017 році в Нью-Йорку під час переговорів про запровадження відповідальності за злочин агресії вони дійсно переконалися, що юрисдикція цього суду стала дуже незначною: потрібно, щоб держава-агресор також була членом МКС [для того, щоб юрисдикція суду могла поширюватися на цей злочин]. Це був компроміс. А тепер ми бачимо, як ті ж самі держави – які тепер мають іншу позицію, оскільки мова йде про Росію – працюють над тим, як створити трибунал, який би не переслідував інші злочини агресії. Це також було дуже важливою динамікою дискусій.
Як ви сказали, наразі немає статуту. Але ми бачимо, що деякі з найбільших проблем, наприклад, збереження недоторканності глави держави, схоже, вирішені.
У законодавстві про недоторканність відбулося чимало змін. Дедалі більше визнається, що у випадку міжнародних злочинів, таких як воєнні злочини, ті, хто їх скоює, не можуть ховатися за недоторканністю. Це також є причиною того, що, будемо сподіватися, статут буде достатньо відкритим для прокурорів і суддів, які зможуть використовувати цей суд, щоб прояснити це питання.
З брифінгів можна зрозуміти, що існує своєрідний обхідний шлях, за яким прокурор трибуналу зможе підготувати обвинувальні акти проти тих, хто матиме особисту недоторканність як глава держави, глава уряду або міністр закордонних справ, поки вони перебувають при владі, але не зможе перейти до судового розгляду. В той час як інші зможуть бути притягнуті до відповідальності. Це звучить раціонально?
Звичайно, це має бути дозволено. Таким чином, у вас вже буде досьє на випадок, якщо ще щось станеться. Може відбутися зміна режиму в Росії, Білорусі чи Північній Кореї, де новий режим може скасувати цю недоторканність. Або, можливо, можна видати звіт, який стане щонайменше важливим авторитетним джерелом, котре можна використовувати в підручниках з історії, навіть якщо не буде судового переслідування.
По-друге, розвиток питання недоторканності відбувається і поза контекстом цього конкретного спеціального суду. Тож не виключено, що, можливо, через десять років недоторканність набуде подальшого визначення, ймовірно, в контексті іншої ситуації.
Схоже, ви стурбовані тим, що статут може дати зворотній хід, якщо він закріпить в якійсь формі те, що на даний момент все ще є динамічним.
Так, я думаю, що це було б прикро. Злочин агресії – це такий злочин керівництва, що, звичайно, дуже важливо напрацювати закон, який би чітко давав зрозуміти, що відповідальність несуть не лише Путіни і Лаврови цього світу, що якщо ви є військовим лідером або другорядним політичним лідером і відіграєте важливу роль, то ви також підпадаєте під кримінальну відповідальність. Якщо це буде результатом того, що відбудеться, то це матиме велику цінність. Однак я вважаю, що злочин агресії особливо стосується тих, хто перебуває на абсолютній верхівці. Я також думаю, що структура Росії така, що Путін відіграє в ній величезну роль. І тому, можливо, було б спотворенням розповіді, наративу та виразного ефекту цього трибуналу, якби цей конкретний головний актор залишився непокараним.
А як щодо заочних судових процесів, адже саме про цю проблему ви говорили з Основною групою, коли приїхали до Вільнюса, і на прикладі судового процесу над МН17 ви стверджували, що за наявності гарантій це цілком нормальний спосіб проведення судового розгляду?
Це величезне досягнення переговорів, оскільки заочне судочинство є цілком нормальним у деяких країнах, наприклад, у Нідерландах, і вважається таким, що не повністю відповідає принципу справедливого судового розгляду в інших правових системах. Тож багато дискусій було присвячено обміну досвідом. Що дійсно важливо, так це те, що цей новий суд є частиною Ради Європи, яка має Європейський суд з прав людини. А Європейський суд з прав людини протягом десятиліть заявляв, що заочне судочинство не є порушенням справедливого судового розгляду, якщо ви дотримуєтеся певних процесуальних гарантій.
Окрім того, ми отримуємо юрисдикцію, яка, як ми розуміємо, базуватиметься лише на територіальному суверенітеті України, а також те, що Генеральний прокурор України буде надавати докази прокурору спеціального трибуналу.
Тут важлива територіальна юрисдикція. Україна це допускає, тому що агресія була здійснена на їхній території. Отже, мають бути способи обміну доказами. Докази, які Україна зберігає у своїй національній системі і якими вона повинна мати можливість поділитися з цим трибуналом. І докази, якими будуть ділитися інші держави. Ось чому Міжнародний центр з переслідування злочинів агресії [МЦПЗ був створений 2 роки тому в Гаазі низкою держав, включаючи Україну], буде дуже важливим. Ця співпраця вже розпочалася в рамках МЦПЗ для проведення розслідувань, заведення досьє та отримання інформації, розвідувальних даних від різних країн та організацій, які були до цього залучені. Все це можна передати до даного спеціального трибуналу, щоб не починати все спочатку і не покладатися лише на те, що вдалося зібрати Україні. Хоча те, що ми дізналися з судового процесу над MH17, свідчить про те, що Україна є дуже і дуже здатною, особливо її розвідка, збирати різноманітні докази, які вам потрібні. Важливі докази у справі Путіна буде зібрати дуже легко, оскільки зрозуміло, що він при владі, і він багато про що наговорив. Але що буде цікавим, так це обсяг розвідувальної інформації, якою Україна та інші держави змогли поділитися щодо конкретних інших лідерів, які організовували, планували, готували, виконували конкретні військові операції, які були настільки важливими, що підпадають під поняття злочину агресії.
Ви згадали про МЦПЗ, але ви також згадали про Міжнародний кримінальний суд, який у дуже обмеженій формі розглядає злочин агресії. Тож як, на вашу думку, цей новий трибунал вписується в те, що вже є в МКС, який вже видав ордери на арешт Путіна і Шойгу?
Я вважаю, що вони повністю взаємодоповнюючі, а не конкуруючі суди чи суперники. Насправді це хибне розуміння того, як ці суб'єкти співпрацюють між собою. Це походить від усвідомлення того, що МКС не в змозі щось зробити. Також важливо продовжувати дискусії щодо відновлення дії поправки про злочин агресії [в МКС]. Я думаю, що це дуже складно, але, можливо, після цього Трибуналу щодо злочину агресії з'явиться нове віяння, нові можливості.
Основна група складалася переважно з європейських країн, і їм так і не вдалося залучити жодної африканської держави. Їм вдалося залучити Коста-Ріку, але навіть якщо ми погоджуємося з тим, що Україна знаходиться в Європі, а отже, це європейська проблема, все одно відчувається, що це щось на кшталт трибуналу Глобальної Півночі, чи не так?
Це дуже прикро, але, безумовно, пов'язано з тим, що сталося на переговорах у МКС щодо поправки про агресію в Кампалі. Африканські держави, латиноамериканські держави, азійські держави вважають, що це не їхня війна. Вони також справедливо зазначають, що Європа не завжди відігравала дуже сприятливу роль у їхніх конфліктах, тож частина того, що відбувається, – це ця динаміка. Африканські та латиноамериканські держави очолювали дискусію, стверджуючи, що злочин агресії має бути повноцінним злочином, як і всі інші злочини. Вони були категорично проти тих результатів, до яких підштовхували ці потужні західні держави. І тому, коли ці держави потім просять країни Африки та Латинської Америки допомогти їм, це виглядає досить лицемірно, і я це розумію. Дуже важливо спробувати визнати це минуле і спробувати використати цей розвиток подій як, можливо, новий крок до більш універсального розуміння, а не до підходу до злочину агресії, в якому домінують сильні держави.
І насамкінець, ми перебуваємо на дуже конкретному етапі потенційного припинення бойових дій – чи буде це 30-денне перемир'я, чи якісь переговори і так далі. Як ви вважаєте, чи є гарантія того, що цей трибунал відбудеться? Чи ви вважаєте, що існує ймовірність того, що ми зрештою скажемо: «Гаразд, цим елементом доведеться пожертвувати в інтересах миру»?
Ніколи не знаєш. Для України це дійсно важливо. Але і в міжнародному співтоваристві є ті, хто бореться зі злочином агресії десятиліттями. Єдине міжнародне переслідування злочину агресії відбулося одразу після Другої світової війни. З тих пір ми стали свідками ще 80 років переговорів щодо визначення злочину агресії. Ми бачимо, що існує багато агресії, в першу чергу з боку Росії, але не тільки Росії. Норма територіальної цілісності і пов'язана з нею система колективної безпеки дійсно розвалюється, а то й вже майже не існує. Тому ставки дуже високі. Ми не можемо дозволити російській агресії залишитися без покарання, без будь-якого підтвердження норм, тому що, я думаю, всі розуміють, що, особливо в цей час, це означає не просто пожертвувати визнанням України в цій конкретній агресії, а й здатністю відстоювати або намагатися відродити територіальну цілісність як таку.cannot let this Russian aggression go without any prosecution, without any sort of confirming the norms because I think everyone realises that especially at this time, that means not just sacrificing Ukraine’s recognition for this particular aggression, but also the ability to uphold or to try and revive territorial integrity as such.
